Новели Богдана Мельничука: грані трагічного

Анотація

На матеріалі творів циклу “Меридіан крізь серце і село” і документальної новели “Дзвони 1920-го”, що ввійшли до збірки “Суд без суду”, у статті розглядається специфіка вираження трагічного в новелістиці Богдана Мельничука. Серед основних ознак трагічного - наявність трагічного конфлікту, що має непередбачуваний фінал (найчастіше несподівана, іноді безглузда смерть); наявність трагічних образів героїв, внутрішній світ яких під впливом зовнішніх обставин зазнає деформації й розщеплення; розгортання мотивів трагічної помилки й провини й безпосередньо пов‟язаного з ними мотиву трагічної кари, екзистенційних мотивів, в основі яких бінарна опозиція “життя-смерть”, коли смерть постає як кара, фатум, звідси мотив трагічної приреченості людини й невідворотності її долі. Акцентується трагічна тональність кожної новели, що підсилюється завдяки використанню трагічних образів-символів (наприклад, яру, криги, плити, які розкриваються в прямому й метафоричному значенні й винесені в назви однойменних новел “Яр”, “Крига”, “Плита”), художніх деталей, міфологем. Особлива увага приділяється художнім деталям (зоровим і звуковим), що увиразнюють трагічне світовідчуття героїв, їхні внутрішні переживання. Значним семантичним змістом у контексті поетики трагічного наповнена міфологема води, яка реалізується сукупністю художніх інваріантів (ріки/ставка, дощу, криги, мокрого снігу, інею, роси, сліз (як прояв найбільших страждань, розпачу й болю)), що часто наповнені мортальним змістом. Важливим елементом, пов‟язаним із міфологемою води, є образ криниці, який набуває архетипічного значення межі, переходу від життя до смерті. Проаналізовані новели дають підстави стверджувати, що Б. Мельничук гостро відчуває трагічне існування людини у світі, що зумовлює його тяжіння до експресіоністичних засобів зображення трагічного й наближає до стефаниківської манери письма.