Живоподобие или иконоподобие? Разное понимание красоты религиозного искусства у представителей русских интеллектуальных элит XIX века

Анотація

Питання ―іронічності‖ та ―живоподобія‖ як основного критерію оцінювання художньої вартості ікон має в Росії довгу історію. Уже в XVII столітті багато іконописців починають використовувати у своїх роботах характерні для західного реалістичного живопису стилістичні засоби — світлотіньове моделювання та портретність. Бувало навіть, що замість традиційних темперних іконописці працювали олійними фарбами. На думку польської дослідниці Барбари Домб-Каліновської, уже під кінець XVII століття на Русі поступово зникає традиційне розуміння теології ікони, відповідно до якого вона повинна бути якнайбільше наближеною до свого ―Першообразу‖, що розглядається як божа іпостась представленого на ній образу. У написаному в другій половині XVII століття трактаті про іконопис іконописець Йосип Владимиров рішуче захищав так зване ―живоподобіє‖, вважаючи, що ікона повинна якнайкраще передавати не божественну сутність святої особи, а її фізичний вигляд. Автор цієї статті намагається показати, що в результаті щораз меншого розуміння теології ікони в XVIII—XIX століттях у свідомості російських еліт, які перебували під впливом західної цивілізації, відбувалося стирання кордонів між іконічністю та живоподобієм, між іконою і картиною. Російська інтелігенція, естетичні погляди якої формувалися переважно під впливом західноєвропейського реалістичного малярства, захоплювалася красою картин Рафаеля Санті й академічним релігійним живописом Олександра Іванова, Василя Полєнова та Івана Крамського, відкидаючи при цьому російські ікони як малоестетичні, а часом навіть бридкі. У статті підкреслюється той факт, що прихильниками світського релігійного живопису були Микола Гоголь, Микола Чернишевський, Олександр Герцен і Федір Достоєвський.