ПОЕТИКА ПРОСТОРУ ЯК ІНСТРУМЕНТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ В ІСПАНІЇ ТА ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТ.

Анотація

Статтю присвячено аналізу художнього осмислення географічного простору в іспанській та латиноамериканській літературах першої тритини ХХ століття як одного з ключових чинників формування національної ідентичності. Актуальність дослідження зумовлена потребою компаративного вивчення просторової поетики в умовах історичних криз, пов’язаних із колоніальною спадщиною, модернізаційними процесами та трансформаціями культурної самосвідомості. Метою роботи є виявлення специфіки функціонування художнього простору як культурного й ідеологічного конструкту в прозі іспанських письменників покоління 1898 року та в романах латиноамериканських авторів першої тритини ХХ століття. Матеріалом дослідження слугують твори Піо Барохи, Асоріна, Хосе Еустасіо Рівери та Рікардо Ґуїральдеса. У результаті дослідження встановлено, що в іспанській літературі початку ХХ століття простір виконує функцію критичної рефлексії над національною історією та культурною пам’яттю, тоді як у латиноамериканській традиції він набуває постколоніального виміру та постає засобом символічного конструювання національного культурного простору. Доведено, що мотиви дороги, ландшафту й території виконують інтегративну функцію, поєднуючи індивідуальний і колективний досвід, історичну травму та перспективи культурного оновлення. Наукова новизна статті полягає у зіставному аналізі іспанської та латиноамериканської моделей поетики простору, що дозволяє окреслити спільні й відмінні механізми художнього конструювання національної ідентичності в літературі першої тритини ХХ століття.