ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА І МОСКОВСЬКЕ «УШКУЙНИЦТВО»

Анотація

Упродовж ХІХ ст. філософсько-літературна спадщина Г. Сковороди була відчуженою від українського письменства. Окрім відомих причин (книжна мова, неналежна обізнаність зі змістом творів, лише окремі з яких були надруковані), неабияку роль у цьому відіграли наполегливі спроби імперської наукової пропаганди анексувати українського філософа для російської культури. У 1830-ті роки А. Хашдеу виготовив низку царефільсько-промосковських фальсифікатів, приписавши їх «російському Сократові», «першому російському філософові», а 1912 року на підставі цих фальшивок В. Ерн у монографії «Григорий Саввич Сковорода. Жизнь и учение» оголосив Сковороду «кровно російським» «самородком», «таємним батьком» російського слов’янофільства тощо. Все це викликало обурення українських дослідників – М. Сріблянського, М. Сумцова, М. Федюшки (Євшана), А. Товкачевського, Є. Маланюка. Зокрема, М. Сріблянський назвав позицію В. Ерна «літературним ушкуйництвом» (здобичництвом), характерним для московитів у всьому, за що б не бралися», а М. Сумцов писав, що «Ерн одним махом відрізав Сковороду від українського народа й української школи». 1934 року учень М. Сумцова Д. Чижевський у фундаментальній монографії «Філософія Г.С. Сковороди» спростував концепт В. Ерна, переконливо прописавши спадщину українського любомудра у контексті європейської культури та українського бароко. Метою статті є показ того, як наукова сумлінність українських учених поетапно виводить на світло шпекулятивні прийоми московської псевдонауки і доходить висновку, що духовна спадщина Г. Сковороди є органічною частиною європейського цивілізаційного простору, а не прерогативою московської псевдокультури.