ЛІТЕРАТУРНА ГЕОГРАФІЯ ВІЙНИ: ОБРАЗИ УКРАЇНСЬКИХ МІСТ У ПРОЗІ ПРО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКУ ВІЙНУ

Анотація

У статті осмислюється феномен літературної географії російсько-української війни крізь призму образів українських міст у сучасній прозі. Теоретичним імпульсом для дослідження слугує публіцистичний текст Оксани Забужко «Лист про Європу, війну і втечу» (2023), у якому географічні назви постають маркерами колективної пам’яті, історичного досвіду та ціннісних засад європейської цивілізації. Стаття виходить із тези про те, що в умовах війни місто перестає бути лише фізичним або адміністративним простором і трансформується у складний символічний конструкт, наділений екзистенційними, міфологічними та культурними смислами. На матеріалі романів і документально-художніх текстів українських авторів аналізується репрезентація ключових топосів війни – Донецька, Іловайська, Києва, Маріуполя та інших міст, які в літературі ХХІ століття постають як простори спротиву, травми та пам’яті. Матеріалом для дослідження стали твори «Доця» (2019) Тамари Горіха Зерня, «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону «Донбас»» (2019) та «Фуга “119”. В тональності полону» (2021) Ігоря Михайлишина, «Таймер війни. Довга комендантська година» (2023) Андрія Кокотюхи, «Мандрівка до потойбіччя. Маріуполь» (2022) Євгена Шишацього. Увагу зосереджено на двох провідних сюжетних моделях: поступовому руйнуванні міста внаслідок бойових дій та зображенні мужності його захисників і мешканців. Показано, що образ міста в цих текстах формується у взаємодії фізичного, соціального й культурного просторів, а також через особисті спогади, документальні свідчення та художню міфотворчість. Зроблено висновок, що сучасна українська проза вибудовує цілісну літературну мапу війни, у якій міста функціонують як місця пам’яті та символи європейського фронтиру. Така літературна географія не лише фіксує досвід російсько-українського протистояння, а й формує художню історію війни, спрямовану в майбутнє.